Парох Щирця о.Михайло Баричко.

У травні 1919 р. в районі Щирця розгорілися запеклі бої частин 7-ї Львівської бригади Галицької армії з військами Польщі, які переважаючими силами розгорнули наступ на усьому українсько-польському фронті з метою повністю захопити Східну Галичину й ліквідувати незалежну Західно-Українську Народну Республіку. Саме тоді в рядах оборонців української держави відзначився парох Щирецької церкви Святої Трійці, водночас – духовник 7-ї Львівської бригади о.Михайло Баричко. Незважаючи на близькість фронту, він відправляв на Великдень Службу Божу з участю галицьких стрільців, старшин та місцевих жителів. Як свідчив духовний референт 1 -го галицького корпусу о. Іван Лебедович, о.М.Баричко виявив мужність і витримку, коли в той час над Щирцем з’явився польський літак й вів кулеметний вогонь. Зауважимо, що вже наступного дня поляки зайняли Щирець.

о.Михайло Баричко народився 1868 р. й після закінчення духовної семінарії був висвячений на пароха. 1910 р. він прибув у Щирецький деканат і тодішній декан о.В.Стернюк (батько майбутнього митрополита Греко-католицької церкви, уродженця Пустомит, Володимира Стернюка) призначив його парохом церкви Святої Трійці в Щирці. Історично склалося так, що українське священство традиційно складало національну еліту і виконувало провідну роль у суспільстві. Отож, закономірно, що із священицьких родин вийшли визначні громадсько-політичні і військові діячі: перший президент ЗУНР Є.Петрушевич і голова уряду К.Левицький, командувач Галицької армії генерал-чотар М.Тарнавський та інші.
З перших днів о.М.Баричко брав активну участь у громадському Житті Щирця, зокрема у діяльності українських товариств “Просвіта” “Сільський господар”, “Сокіл”, “Січ”, тісно спілкувався з діячем УНДП, послом Я.Олесьницьким (згодом член Української Національної Ради ЗУНР), головою філії “Сільського господаря” І.Орлевичем, письменником Лесем Мартовичем – адвокатом із Щирецького окружного суду та ін. Священик користувався заслуженим авторитетом серед 4670 прихожан своєї парохії (включаючи Піски, Лани і Острів). Отже, коли в результаті Першолистопадового 1918 р. зриву влада у краї перейшла в руки українців, о.М.Баричко був у перших лавах будівничих молодої держави, тісно співпрацював з першим комісаром Щирця К.Малицьким, який на початку листопада сформував загін на допомогу українському війську у Львові.
Від перших днів існування, ЗУНР довелося вести напружену збройну боротьбу проти агресії з боку Польщі. Під час війни активно йшла розбудова Галицької армії. Відтак, поряд з іншими, була створена бойова група “Щирець”, яка у січні 1919 р. реорганізована в 7-му Львівську бригаду на чолі з уродженцем Дорнфельда (нині Тернопілля Миколаївського району) отаманом Альфредом Бізанцом. Він розмістив свій штаб у Щирці і коли наказом Державного секретаріату військових справ 4 лютого були впроваджені польові духовники армії, о.Михайло Баричко добровільно зголосився до війська і отримав призначення капелана Львівської бригади. До його обов’язків входило задоволення духовних потреб особового складу, опіка над пораненими, організація поховань полеглих вояків, їх облік та ін. У підпорядкуванні були духовники полків бригади, штаби яких дислокувалися в Сердиці і Наварії.
Слід додати, що під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. та боїв на Правобережній Україні, в лавах Галицької армії служили капеланами 90 священиків. “Полеві духовники УГА, – писав о.д-р.Василь Лаба, преподобник ДСВС, генеральний вікарій армії, – не тільки виконували свою душпастирську службу, але теж впоювали боєвого духа в стрілецтво… переносили всі злидні чотирикутника смерти, та понад тридцять кілька їх не вернулися домів”. Разом зі своєю бригадою о М.Баричко змушений був у травні 1919 р. покинути Щирець. У ході кровопролитних боїв у травні-червні 1919 р. Галицька армія змушена була відступити за Збруч, де об’єдналася з Армією УНР і воювала на трьох фронтах – польському, більшовицькому і денікінському. Восени її вразила страшна епідемія тифу, в результаті якої понад 15 тисяч стрільців і старшин померли без належної медичної допомоги. Польові духовники, зокрема о.М.Баричко постійно знаходилися серед вояків, намагалися полегшити їх участь, сповідували і супроводжували в останню дорогу.
Після поразки визвольних змагань навесні 1920 р. він повернувся в Щирець. Але зразу ж був арештований польською поліцією й відправлений у концтабір Ялівець, де разом з ним перебували близько сотні українських священиків із 290 репресованих взагалі. Спільно з о.М.Баричком в Ялівцях відбували ув’язнення о. Володимир Стернюк з Пустомит, о.Іван Степанів з Вишнівчика (батько легендарної Олени Степанівної), о.І.Погорецький з Бродків, о.М.Пясецький з Сороків та інші.
Звільнений 1921 р. о. М.Баричко розпорядженням Львівського єпископату УГКЦ був відновлений парохом Щирця. Він знову включився у громадську діяльність, сприяв відродженню довоєнного товариства “Просвіти”, новоствореної “Рідної школи”, молодіжного “Лугу”, який прийшов на зміну забороненої “Січі” очолював збір коштів на відновлення їх діяльності. Відтак його кончину 2 лютого 1929 р. сприйняли прихожани і взагалі жителі Щирця як велику втрату. Він був похований на міському старому цвинтарі. Віддати останню шану довголітньому пароху зібралися тисячі людей міста і навколишніх сел. На жаль, ім’я славного патріота України, його життя і діяльність не отримали покищо гідної пошани і висвітлення нинішнім поколінням.

 Про що мовчать озера.

Скільки цікавих таємниць ховає у собі кожен куточок нашої Батьківщини. Як і кожне місто, село чи витвір мистецтва, озера також мають свою історію, біографію і, навіть, якісь секрети, відомі небагатьом. Далеко не потрібно йти… Невеличке село Сердиця може похвалитися озерами із незвичними історіями.

Напевно найзахопливішу історію має ОЗЕРО КНЯЖНА. Про його утворення мало відомо , проте існує декілька легенд. Ось одна з них.
Вважають , що між хуторами Стійло і Хоробрів у великому маєтку жила княгиня-вдова. Вона мала єдину дочку, яка була надзвичайно красивою. Дівчина мала багато наречених, але всім відмовляла, оскільки любила працьовитого, гарного, але бідного юнака. Матері це дуже не сподобалося і вона прокляла дочку. Молоді пішли вінчатися без благословення. Коли вони стали до вінця, загримів грім, затряслася земля і провалилася церква з усіма, хто був у ній. На цьому місці утворилася глибока яма, яка пізніше заповнилася водою. Названо озеро в честь молодої красуні – Княжна.

В сторону села від Стійла є громадська криниця, а біля неї невеличке озеро. Це місце називають КІРНИЧКИ. Колись тут било джерело. Згодом його розкопали, обклали камінням і зробили криницю.

Ось назва ОЗЕРА БУГАЙСЬКЕ, яке знаходиться поблизу Стійла, пов’язана з тим, що колись тут жив один пастух, до якого люди зганяли свою худобу. Озеро ж слугувало водопоєм, а сама назва якраз і походить від того, що тут напували бугаїв.
На превеликий жаль, ці озера є забрудненими . Через людське недбальство красиві і чисті водойми перетворюються на сміттєзвалища. Дуже важливо, щоб не тільки жителі, а й відвідувачі села бережливо ставилися до пам’яток природи і тоді наші нащадки зможуть також милуватися цією красою.

Оксана ШПИГУЛЬСЬКА
с.Сердиця

 Пасха в Римі.

Завдяки запрошенню римської Спільноти святого Егідія (далі спільнота) мені пощастило побувати в Римі протягом Страсного тижня та Пасхи за Григоріанським календарем. Уже більше десятка років отримував подібні запрошення, однак, зважаючи на близькість або співпадіння Великодніх свят за обома стилями, не вдавалось мені це зреалізувати. Цього ж року, через велику часову віддаль між обома Пасхами, вирішив не втрачати нагоду святкування Великодня у Римі.
Щороку римська спільнота протягом Страсної седмиці має певну програму підготовки до Великодня. Це різного роду конференції під проводом засновника та президента спільноти, зустрічі в невеликих, об’єднаних за мовною приналежністю, групах, а також участь в богослужіннях Страсного тижня та самої Пасхи, очолюваних духівником спільноти архієпископом Вінченцо Палья, головою Папської ради у справах сім’ї. Щодня відбувались різні заходи у двох старовинних храмах Риму: Santa Maria in Trastevere, яка є римською баз илікою та центральним осередком спільноти і базилікою святого апостола Вартоломея, що на острові Тіберіна в центрі Риму на р.Тібр.
Основним мотивом передпасхальних зустрічей були роздуми над страстями Христа та Його Воскресінням у світлі служіння бідним, бездомним, сиротам, людям в старечих будинках та поширенню миру у світі. Усіма цими харизмами спільнота займається вже кілька десятків років у різних країнах світу, зокрема і в Україні.

Попринасичений графік, була можливість взяти участь у важливих богослужіннях під проводом Папи Франциска. Першим важливим богослужінням, у якому взяли участь тисячі людей, була Хресна дорога. За годину-дві перед початком, тисячі вірян сходились з різних куточків міста і заповнювали площу перед Колізеєм. Була Страсна п’ятниця, але в повітрі вітав дух Воскресіння. З підняттям Папи на підготовлений поміст, на пагорбі навпроти Колізею розпочалась Хресна дорога, яка за традицією готується різними християнськими спільнотами чи окремими особами на прохання Апостольської столиці. Після Апостольських відвідин Лівану Папою Венедиктом ХVІ, текст цьогорічної Хресної дороги приготувала ліванська молодь під проводом маронітського Патріарха Блаженнішого Бешари Бутроса Раї.
Папа не брав участі в несенні хреста, а лише молився і спостерігав за тим, що відбувається з Палатинського пагорба. Вага хреста цього разу лягла на плечі вікарія Риму кардинала Аґостіно Валліні, італійської та індійської сімей, жінки-інваліда, двох китайських семінаристів, двох монахів-францисканців зі Святої землі, чотирьох черниць з Нігерії та Лівану, а також двох бразильців. Наприкінці Хресної дороги Святіший Отець подякував за численну участь «у цій насиченій молитві», а також всім, хто єднався у молитві за допомогою засобів комунікації, зокрема, хворим та похилих віком.
«Не хочу додавати багато слів. У цю ніч повинно залишитися однеєдине слово, яким є сам хрест. Ісусів хрест – це слово, яким Бог відповів на зло світу. Іноді нам здається, – вів далі Папа, – що Бог не відповідає на зло, що залишається мовчазним. У дійсності, Бог промовив, відповів, а Його відповідь – це хрест Христовий: слово, яке є любов’ю, милосердям, прощенням. Воно є також судом: Бог судить нас, люблячи нас. Пам’ ятаймо про це: Бог судить нас, люблячи нас. Якщо приймаю Його любов, я спасенний, якщо відкидаю – засуджений, не Ним, але самим собою, адже Бог не засуджує, Він тільки любить і спасає». Далі Понтифік запросив вірян продовжувати цю хресну дорогу в щоденному житті, несучи в серці це Слово любові і прощення. Усі повертались від Колізею з миром у серцях, немов одна велика родина об’єднана навколо Христа.
Великодня Літургія зібрала на площі перед базилікою св. Петра понад 250 тис. вірян, серед яких більшість складали паломники з усього світу. Усі були у великому піднесенні духа. Незадовго до початку Пасхального богослужіння з боку колонади почувся звук духового оркестру. Це швейцарська гвардія, зодягнута в парадну різнокольорову форму та в металевих обладунках, крокувала до підніжжя сходів базиліки, на верхівці яких знаходився престіл для служіння меси. Усі сходи базиліки були заквітчані тисячами тюльпанів, азалій, лілій, гвоздик та інших квітів, які вже протягом чверті століття привозять сюди на Великдень з Голландії. Папа з’явився перед своєю паствою у білих пасхальних ризах без особливих прикрас. Розпочалась Божественна Літургія Воскресіння Христового. Після завершення меси Папа традиційно поїхав між рядами вірних, щоб усіх привітати і благословити. Папа проїзджав так близько до нас, що, здавалось би, можна було дотягнутись до нього рукою, а обійми хворої дитини настільки були зворушливими, що усі почали скандувати Viva Papa!
У традиційному посланні Urbi et orbi («Місту і світу») Папа закликав до миру в усьому світі. Він попросив Господа «перетворити смерть у життя, ненависть у любов, помсту в прощення, війну у мир». Після апостольського благословення ми повертались з площі святого Петра під великим емоційним впливом побаченого і пережитого нами богослужіння і зустрічі з Папою Франциском.
Цьогорічна католицька Пасха у Римі для мене була надзвичайною, завдяки особливим моментам страсного тижня та Великодня, пережитим у дружній родині спільноти Святого Егідія в очікуванні Воскресіння Господнього та зустрічі з Папою Франциском. Та й на загал, Рим ще й досі перебуває в ейфорії обрання нового Понтифіка Хорхе Маріо Берґоліо, наслідника святого Франциска Асижського – приятеля бідних, хворих і нужденних.

о. Іван КУРИЛЕЦЬ, Щирець

Злети й перспективи “Щирчанки”

Зразковий ансамбль пісні й танцю «Щирчанка» відзначив своє двадцяти п’ятиріччя. У неділю, 12 травня, Народний дім був вщент переповнений гладачами, які прийшли подивитись ювілейний виступ колективу. За хвилин двадцять до початку концерту люди вже шукали місця у проходах, під стінами, щоб вкотре спостерігати, підтримати оплесками своїх улюбленців.

«Щирчанка» здобула авторитет, визнання не лише на місцевих теренах, вона є лауреатом багатьох обласних. Всеукраїнських, міжнародних конкурсів та фестивалів. Їй щиро, стоячи, аплодували на головній сцені країни у Києві в палаці «Україна», коли маленькі дітки виконували танець «Господинька», який в подальшому став її візиткою і без якого не обходиться жоден виступ. Всі ці роки натхненником, вчителем, беззмінним керівником цієї танцювально-пісенної сім’ї є Світлана Дякун. Сотням дітей вона прищепила любов до українських звичаїв, до найдорожчого скарбу – мови, шани до матерів і батьків, віри в Бога.
Розділити радість з іменинниками завітали селищний голова Михайло Бродич, начальник районного відділу культури Василь Салагай, директор районного Народного дому Михайло Беген, провідний методист хореографічного жанру обласного відділу культури, заслужений артист України Володимир Городинський, депутат районної ради Володимир Векляк, директор Щирецьної музичної школи Іван Рибак, селищний депутат Стефанія Деревацька, голова Дмитрівської сільської ради Світлана Пташник та чимало інших

У кожного із нас – свої хрести,
У кожного із нас – свої дороги,
Хоч різні всі, та спільне в нас одне…
Ми всі прийдем колись до Бога!
Ідіть до Ісуса, лиш до нього ідіть –
Він знає наші болі і тривога…
В молитві низько голову схиліть
І не шукайте іншої дорога.

Повільно і зворушливо чути ці слова. І під тиху музику маленькі дівчатка у білих сукнях, зі свічками в руках, виконують танець «Молитва». Незворушливу тишу через якусь мить порушують бурхливі оплески і вигуки «Браво!». Оскільки друга неділя травня припала на День Матері, наймолодші учасники концерну діти ансамблю «Утіха» дарують свій виступ дорогим матусям. Пісні матерям присвятила і солістка молодшої групи «Щирчанки» Настуся Гордєєва.
Неабияке пожвавлення справив виступ п’ятирічних дебютантів, які продемонстрували «Таночок маленьких курчат». І може не все у них виходило синхронно, їх дитяча серйозність підкупила всіх у залі. Старшій групі «Щирчанки підростає гідна зміна.

«Щирчанка» – колектив різноплановий. Домінуючими є хореографія, пісня, розмовний жанр. Тож на сцену один за одним виходили аматори, яким до вподоби співати, танцювати, декламувати гуморески, вірші. Відрадно, що чимало творів було виконано на слова місцевих авторів Михайла Бегена та Василя Салагая з Пустомит, оранжування яких зробив Іван Шалкевич.
Гарне враження залишилось після виступів солістів: маленької Вікторії Пеприк, дипломантки фестивалю «Сонячні зірочки» Іринки Федевич, лауреата третьої премії Всеукраїнського фестивалю в місті Генічеську Тетяни Сенишин, Вікторії Маркевич, лауреата Всеукраїнських та міжнародного фестивалю в Болгарії Вікторії Попович, Наталії Андріїв, Іванни Бобиляк, володарки гран-прі фестивалю «Пісенний дивоцвіт», улюблениці місцевої публіки Анастасії Попович та ін. Був виконаний і номер, дорогий колективу, який тепло і щиро усюди сприймають – маленька «Господинька», головну роль якої чудово відтворила Вікторія Петрик.
Найвищої похвали і щирих оплесків заслужив танцювальний склад колективу. Танці «Раківчанка», «Закохався», «Дударик», «Березнівська полька», «Жартівниця» та інші були виконані життєрадісно, з великим азартом.

Встигав танцювати, співати, грати на музичних інструментах Себастян Роговський. І у всіх жанрах виглядав гідно, професійно. Віриться, що він не загубиться у завтрашньому дні. Ми ще побачимо його з екранів телевізора.
Запам’ятався енергійністю, щирістю виступів Олежик Віблий, який захоплююче декламував гуморески Павла Глазового, а вірш «Я – українець», прочитаний ним, закликав усіх до патріотизму, любити Україну, захищати її свободу й незалежність. Він також майстерно грав на музичних інструментах, танцював.
Понад три години тривав концерт, який перетворився у справжнє свято пісні й танцю. Після його завершення на сцену вийшли перші учасники «Щирчанки», які заклали міцний фундамент колективу. Вони тепло і щиро вітали Світлану Дякун, яка щасливо стояла серед своїх вихованців, ніжно їх обнімаючи.Для неї були і подарунки, і грамоти.
З глибини серця дякували виступаючі Світлані Дякун за прекрасно виконані пісні й танці, виховання дітей.
Отець Олександр:
- Христос Воскрес! Молився і молитимусь у майбутньому за «Щирчанку», за її учасників і керівників. Їх виступ – зростання і збагачення духовності у людей. Нехай танці і пісні у їх виконанні набувають нових забарвлень.
Михайло БРОДИЧ:
- Терпіння і час не промайнули даремно і дали прекрасний результат. Зовсім юні діточки, вже сформовані дівчатка і юнаки показали високий клас. Безперечно – заслуга такого успіху – важка праця керівника Світлани Дякун.
Василь САЛАГАЙ:
- У будь-якій справі основна роль високої майстерності – стабільність. Саме це впродовж двадцятип’яти років демонструє «Щирчанка», кожен концерт якої завжди несе щось нове та неповторне.
Михайло БЕГЕН:
- Бурхливі оплески, які чули сьогодні на концерті, найкраща оцінка і підтримка виконавцям. Виступ – вершина айсберга після рутинної, титанічної праці керівника. Змінюється склад колективу, а майстерність зростає.
Зоя КРИЧКОВСЬКА, директор Щирецького дому «Просвіта».
- Концерт надзвичайний. Кожен номер витончений до найменших дрібниць, викликав у глядачів захоплення і радість. Відчувається досвідчена рука керівника.
Володимир ГОРОДИНСЬКИЙ:
- Цей концерт – урочистість. На сцені була одна творча велика сім’я, мати якої – Світлана Дякун.
Іван РИБАК:
- Зі «Щирчанкою» з перших кроків її зародку. Тішуся і горджуся її успіхами. Нехай завтрашній день буде ще успішнішим.
Володимир ВЕКЛЯК:
- На концерті був з дружиною Оксаною. Живу у Пустомитах. Та виступ «Щирчанки» нас підкорив уже давно. Тепер тут танцює наш син. Сьогодні ще раз переконалися, які танцювальні у нас діти і скільки тепла, праці вкладає у них їхній керівник – Світлана Дякун.
На концерті глядачі побачили понад тридцять номерів у виконанні «Щирчанки». Як висловилась Світлана Іванівна, це лише якась частинка їх репертуару, оскільки показати все за один раз – неможливе
Була вдячна за підтримку, допомогу співпрацю колегам по роботі Зої Кричковській, Івану Рибаку, Владиславу Бернаду, Олені та Йосипу Роговським, Богдану Мочураду, Богдану Петлюку, Іванні Шалкевич, Івану Шалкевич, Анні Голуб, батькам дітей, меценатам Ігорю Боліновському, Валерію Пургіну, Оксані Рибак та багатьом іншим, хто завжди підставляє плече.
На світлинах: фрагменти концерту
Р.СКОЧИЛЯС

Проводимо вихідні з користю

Цього року травень був багатий на вихідні, а також на дуже хорошу погоду. Учні Щирецької ЗОШ №1 І-ІІІ ст. скористалися такою можливістю і не тільки відпочили на довготривалих травневих канікулах, а ще й провели їх з користю. Вчитель географії Стефанія Павлівна Деревацька організувала пізнавальний і захоплюючий похід в Городоцький район.

Похід відбувся 10 травня. Наш маршрут пролягав через Сердицю у Малий та Великий Любінь. Таким чином ми перетнули межу Пустомитівського району і опинилися у Городоцькому. Наша група мала можливість помилуватися чарівним краєвидом кар’єру, що нагадував морський пейзаж. Далі ми вирушили у Малий Любінь. Там оглянули дерев’яний храм Пресвятої Трійці, а також пам’ятний знак, встановлений на честь Січових Стрільців. Ще нам дуже пощастило, бо житель цього села Дмитро Курах розповів нашій групі і про село, і про його визначні місця та історію. Чоловік виявився дуже приємним та цікавим. Недалеко від його дому є озеро, в якому пан Дмитро кожного дня купається, навіть взимку. Також тут знаходиться «Камінька» – так місцеві називають криницю та джерело, яке знаходиться біля неї. Із Малого Любіня ми вирушили у смт.Великий Любінь. Там навідалися до палацу Бруницьких, в якому тепер знаходиться спец-іалізована загальноосвітня школа-інтернат. Стефанія Павлівна розповіла нам про історію цього палацу, а також показала рідкісні види дерев, що ростуть у парку біля нього.

У школі-інтернаті нас тепло зустріли і люб’язно зробили екскурсію: показали класи, розповіли про навчальний процес , познайомили здітьми і показали їхні чудові рукодільні роботи. Я була надзвичайно вражена щирістю і добротою цих дітей. Покинуті найріднішими людьми – батьками – ці дітки мають те, чого бракує нам, здоровим і повноцінним людям, – це велике і добре серце. Вчителі і вихователі стали для них найближчими людьми, яким вони віддають свою любов, діляться таємницями і заповітними мріями.
Стомлені і засмаглі, проте повні вражень, ми поверталися додому. Стефанія Павлівна була права: якщо б ми не йшли всю дорогу пішки, то похід так би не запам’ятався. Отже, травневі вихідні ми провели з користю для душі і тіла.

Оксана ШПИГУЛЬСЬКА,
с. Сердиця

 Незабутні емоції юних віртуозів

Щирецький Народний дім знову дарував гучні оплески юним талантам. Цього разу вчитель Щирецької дитячої музичної школи Владислав Мар’янович Бернад звітував перед жителям и містечка зі своїми вихованцями – сольний концерт учнів ударних інструментів Іллі Сирватки та Олега Чаплинського.

Тяжко підібрати слова, щоб описати те почуття, яке тримало нас, глядачів, у весь концерт. Дивувалася весь концерт, як талановито, з яким відчуттям музики, ритму, динаміки, ці хлопці передавали на ксилофоні твори визначних композиторів-класиків: М.Лисенка, Ж.Бізе, В.Бранта, А.Дваржака, А.Хачатуряна та ін.
Коли Ілля Сирватка грав пісню Уорнера «Моє серце буде жити» з кінофільму «Титанік», перед очима повстали картини фільму, безмежне і вірне кохання з усією величчю і трагічністю, вірністю і пам’яттю.
Та коли за фортепіано сів Олег Чаплинський і заграв «Турецьке рондо» В.А.Моцарта, то, здавалося, що не один професіонал позаздрив би цьому віртуозному виконанню.
А «танець з шаблями» А.Хачатуряна з балету «Гаянс» у виконанні дуету ксилофоністів Олега та Іллі здійняв справжній шквал аплодисментів.
Увесь перший відділ концерту цим юним талановитим ксилофоністам на фортепіано акомпонувала вчитель школи Наталія Михайлівна Фоміна.
Другий відділ розпочався усім знаним твором Йогана Брамса. За фортепіано сідає Себастян Роговський, із саксофоном виходить вчитель школи Василь Ярославович Пташник. Звучить «Угорський танець» і весь твір супроводжує підтримка глядачів.
Трохи пізніше директор ДМШ Іван Рибак признався мені, що й сам був здивований майстерною грою, зібраністю і культурою своїх підопічних.
Нікого в залі не залишило байдужим «Адажіо» Альбіноні у виконанні на саксофоні викладача Василя Пташника.
Та що цікаво, що ансамбль ударних інструментів був створений з ініціативи самих учнів. Пропозицію Себастяна Роговського створити такий ансамбль радо підхопив Олег Чаплинський та Ілля Сирватка. Їх вчитель Владислав Бернад пішов на зустріч бажанню дітей. До них приєдналися ще його учні: Олег Віблий, Богдан Зробок, Володимир Ганяк. Так утворився в школі ще один чудовий своєрідний колектив зі своїм колоритом, репертуаром, фантазією та бажанням дарувати людям радість. Радісно було ще й від того, що змінюючи музичні твори, діти мінялися місцями і сідали за різні інструменти, майстерно володіючи кожним із них. Кожен виконаний твір завершувався нескінченними оплесками, вигуками «браво!», «молодці!» і кожен наступний номер ведуча концерту, вчителька школи Віра Михайлівна Бернад змушена була оголошувати під невщухаючі оплески попереднього.
Майже дві години тривав концерт юних обдарувань. Він, як одна мить, наповнивши усіх в залі високим почуттям прекрасного, незабутніми емоціями, які може викликати лише справжнє мистецтво.
Після концерту я запитала у дітей, чи змогли б вони твір, який грали на фортепіано, наприклад, заграти на ксилофоні чи дзвіночках. І у відповідь почула: «легко». На очі навернулися сльози радості і водночас гордості за цих юних і вже великих музикантів.
Концерт завершився та зал ще, довгостоячи, не відпускав своїх віртуозів. А вони з вдячністю грали експромтом ще кілька творів з великим натхненням і любов’ю.
У багатьох в залі бриніли сльози щастя і радості за цих щирецьких віртуозів, а мені думалось; «Господи, дякую Тобі за те, що обдарував їх таким талантом. То ж дай їм зелене світло на їх творчому шляху і нехай їх почує не лише Щирець, а й в майбутьому весь світ».

Світлана ДЯКУН

Норильське повстання 

Дев’ятий десяток розміняв Володимир Петрович Наджак зі Щирця . Давно вже посивіли скроні. Але, глянувши на нього, спостерігаючи за ним – не скажеш, що вже стільки років виповнилось людині. Нещодавно бачив як хвацько, не відстаючи від зятя Богдана, косив траву. Був ще здивований його пам’яттю.

По хвилинах, днях пам’ятає події п’ятдесятих років минулого століття. Спочатку, коли допомагав повстанцям, діючи як зв’язковий , пізніше – час проведений у таборах. Не забув і прізвища співкамерників, з якими ділив радість, смуток. Особливо стрепенувся, очі наповнились слізьми, коли почав згадувати події Норильського повстання в концтаборі. У ці дні минає 60 років, як понад 20 тисяч політичних в’язнів
виступили проти тоталітарної системи.
- Практично за рік до початку повстання мене у складі великого етапу з Караганди поїздом, який нараховував понад п’ятдесят вагонів, перевезли в Норильськ . Добиралися до нього кілька днів. І впродовж усієї дороги не знали, де нас везуть . Все було дуже засекречено. Поїздом доїхали в Красноярськ , а звідти у критих машинах нас перевезли на баржу, кинули у трюми. Скільки днів пливли було важко визначити. Навіть не орієнтувались , яка пора доби. Постійно горіло світло. І як не шукали, навіть не виявили шпаринки, щоб глянути на білий світ. Пізніше з’ясувалось, що по воді подолали шлях понад дві з половиною тисячі кілометрів. Задуха була страшною. Постійно хотілося пити.
Коли нас вивели на палубу, з’ясувалося, що прибули у Дідинку, яку називали пересильним пунктом. Нас знову повантажили, але тепер уже у вантажні вагони. Та сто двадцять кілометрів, що було до Норильська, здались відпочинком, оскільки було літо і відходили від перебування у трюмах. Тут сформували загін близько з трьохсот чоловік, виставили конвой із собаками і пішим ходом повели у табір. Серед ув’язнених було чимало українців , колишніх воїнів УПА.
- Чим вразили перші дні , тижні на новому місці ув’язнення?
- Насамперед, про Норильськ мені було відомо, тут «мотав строк» старший брат – Йосиф, який попав сюди ще в 1945 році. Тож, перетнувши « кордон» табору, почав його шукати. Виявилось, що він знаходиться в тринадцятому бараку. Кинувся туди, коли зустрів – не впізнав. За сім з гаком років, що не бачились , змінилось його обличчя.
«Видала» поранена рука, на якій був великий шрам від куль. Тепло обнялись. І поки дозволяв час – беззупинно говорили.
Взагалі табір виявився дуже великим. По периметру займав територію десь в межах п’ятнадцяти кілометрів. Кожен з ув’язнених, як висловитись сьогодні – був ідентифікований. Ніколи конвой не звертався на прізвище, а лише називав номер, на який ти відкликався. І потягнулись табірні будні.
Відчув допомогу і брата, оскільки не мав теплого одягу, він якимось чином дістав ватні штани та чоботи. Дуже важко було перебувати першу холодну зиму із тріскучими морозами, хуртовинами.
- Табірне життя – це постійна боротьба за виживання…
- Всюди є люди і людиська. Одні не витримали, лягли під табірне начальство. Був навіть такий хлопець із Хоросна. Як дізнався пізніше, він і на волі був нечесним на руку. Сексотом став у таборі. Та таких і там не любили. Загинув при невизначених обставинах: попав під поїзд. Не хочеться говорити, але поводив себе жорстоко і підло.
- Взагалі умови були важкими. Робоча зміна тривала 12 годин. Жорстоко поводила себе і охорона. Саме розстріл в’язнів конвоєм став причиною непокори, що переросло у повс тання.
- Як уживалися за «дротом » люди різних національностей?
- Дуже дружні стосунки були між українсько-литовсько-грузинськими угрупуваннями. Не було суперечностей, підтримували один одного. Та й саме людей цих трьох національностей становило у таборі понад 70 відсотків. І чимало з них було досвідчених, які мали освіту, тобто були розумними людьми.
- Адміністрація табору намагалася придушити заколот вязнів?
- Ще як. Нагнали багато чекістів, солдатів-червонопагонників. Під’їхали пожежні машини. Саме з них почали в’язні в обливати водою. Ми кинулись до них, щоб порізати шланги. Пам’ятаю , що вистрибнув на підніжку автомобіля. Що проходило далі – знаю лише із слів. Отримав залізним предметом удар по голові. Прийшов до тями май же через півтора місяця вже в Казані. Як розповідали хлопці, вони мене, непритомного, відтягнули від місця трагедії, а далі – у психізолятор. Санітар українець мене виходив: пережовував їжу і давав мені. Повстання дало свої результати. Комісія із Москви внесла корективи у наше життя: із в’язнів було знято номери, дозволено писати необмежену кількість листів і за роботу почали отримувати невелику зарплату. За такі «привілеї» сотні вязнів поплатились життям.
- Ви неодноразово говорили, що у таборах сиділи відомі люди…
- Насамперед назву царську дочку Анастасію Романову. Під час розстрілу сім’ї її було лише поранено. Один з офіцерів, як дитину, її пошкодував. Виховувалась у монастирі, на Уралі. Її, як наслідницю, було використано, щоб забрати гроші з англійських банків . Вона була у психіатричних лікарнях усе своє життя. Було і чимало письменників, прокурорів, юристів.
Сиділи також зі мною тодішні керівники країн Прибалтики – Естонії і Литви.
- Через скільки років повернулись у рідні краї?
- Майже через десять років. Після звільнення навчавс я півтора року в Челябінському інституті. Та був відрахований. Енкаведисти докопались до моєї біографії. Важко було з припискою. Тож по знайомству друзі допомогли влаштуватись електриком в колгосп у селі Сердиця. Через деякий час поступив у Київський технікум, успішно закінчив. Тридцять років працював начальником Львівської енергодільниці у Щирці. Звідти пішов на пенсію.
- Буває те на своїй малій Батьківщині?
- Рідне село Боршевичі, що по сусідству з Нижанковичами, колись входило до Перемишльського повіту, а нині це Старосамбірський район. Згадую його постійно. Часто переношусь туди думками. У селі проживало багато патріотичних сімей, які страждали за любов до України – спочатку за Польщі, а пізніше ще гіршої репресії зазнали за радянських часів. Десятки людей були вивезені у Сибір, не всі повернулись додому…

Р.СКОЧИЛЯС

  Чай

Чай (кит. 茶 – на пекінському і гуандунском діалекті «ча́», «тіе» на амойскому і на тайванському – «тцай-є» -) – напій який отримується заварюванням, настоюванням, або варінням листа чайного куща, який попередньо підготовляється спеціальним чином. Призначений для приготування цього напою сам лист, також називається Чаєм. Деколи використовують слово «чай» і в якості назви чайного куща – сімейства Чайні виду рослин роду Камелія, в ботанічної наукової літератури для цього виду зазвичай використовується назва камелія китайська (Camellia sinensisi).

Історія чаю в Китаї.

Історія вживання чаю у вигляді лікарського засобу, а потім вже як напою бере свій початок у Китаї. У роки правління династії Хань чай вживали як ліки, а в роки правління династії Тан його почали пити як напій.
У часи династії Тан чай став модним заняттям у знатних осіб і аристократії. У другій половині першого тисячоліття з’явилися нові правила використання чаю: додавання солі і відмова від варіння чаю.
Династія Сунн привнесла вживання чайного порошку і листового чаю. Саме в роки її правління чай стає масовим напоєм. З’явилася Сунськая чайна церемонія, яку пізніше запозичили японці. Поет Лу Ю у своїй книзі, яку написав в 780 році описує, які сорти чаю були популярними на той час.
Наступним, не дуже приємних етапом історії чаю в Китаї, є XVIII століття, коли монгольська навала знищила чайні плантації.
Чайна культура відродилася під час правління династії Мін. Китайці стали вживати листовий чай, який настоювали в гарячій воді. Саме цей метод приготування чаю став відомий європейцям.
У XVIII-XIX століттях Китай переживає політичне потрясіння. Війни, революції початку ХХ століття завдали великого удару історії китайського чаю і не тільки чайної культурі, а й чайним досягненням зокрема.
До першої половини ХХ століття китайський чай повністю втратив позиції на світовому ринку. Це призвело до краху чайних традицій в Китаї, однак китайські діаспори інших держав і Тайвань змогли вберегти культуру чаювання.
У 70-х роках ХХ століття чайна культура в Китаї починає оживати. Саме тому сучасна історія чайної культури налічує близько 40 років, і яка вважається не до кінця відбулася.

Історія чаю Індії та Цейлону.

Вирощування чаю в Індії з’явилося відносно недавно – у другій половині ХІХ століття. Однак і до приходу англійців у передгір’ях Гімалаїв на півночі-сході країни зростали чайні дерева. Протягом багатьох століть чай не культивували, а збирали з дикорослих дерев.
Індуси розповідають легенду про те, що в той час як Індія була колонізована Англією, якісь англійські торговці вкрали в Китаї кілька кущів чаю і посадили їх на її рівнинній частині.
З цих кущиків і почалася історія вирощування чаю в Індії і на Цейлоні. А було це у 30-х роках ХІХ століття. У 1863 році Східно-Індійська компанія вирішила завести в Індії велику партію паростків. Завдяки наполегливій праці чайні плантації порадували першим урожаєм. Виникли ще в той час компанії досі продають чай, відомий у всьому світі.
До індійського чаю також можна віднести цейлонський, оскільки острів Цейлон розташований близько до Індії, виробляє таку ж кількість чаю, а то і більше за материкові плантації.
Вирощування чаю на Цейлоні почалося випадково. У 60-х роках ХІХ століття на острові були лише плантації кави, але через хворобу більшості кавових дерев, настала ера чаю. Перша чайна плантація на Цейлоні була закладена в 1867 році. У 1890 році сер Томас Ліптон заснував власні чайні плантації, а також заводи по його переробці.
Виготовлений ним чай орієнтувався на потреби англійців.
Цейлонський чай ділиться на три види: високогірний, средньовисотний і низькогірних. Найкращим чаєм вважається той, який вирощений на двох плантаціях: Уви і Димбули.

Історія чаю в Японії.

Хоча в Японії і є всі умови для того, щоб на її території міг рости чай, так як ця країна знаходиться на сході зони лаврових лісів, проте ніяких ознак поширення цієї рослини у минулому не зафіксовано.
Відомості про чай потрапили до Японії лише в 9 столітті з Китаю, під час правління Хейан.
Передбачається, що Японія познайомилася з культурою чаювання завдяки буддистським ченцям Сайті і Кукай в 804 році, коли ті повернулися на батьківщину з стажування в китайській імперії.
Однак популяризував чай в Японії чернець Ейтю, який повернувся на батьківщину поле 30-річного перебування в Китаї. Монах поширював культуру чаювання серед духовенства і аристократів двору Саги.
У кінці 9 століття чай вже не був настільки популярний, однак практика чаювання все ж залишилася в буддистських монастирях столиці. Чай служив ченцям в якості напою, що бадьорить під час цілонічних молебнів і служінь. Тому його вирощували в маленьких чайних садах монастирів і садах Імператорського палацу.
Спочатку чай в Китаї називався «кубиком», проте коли в 2-й половині 10 століття китайці перейшли на «порошковий чай», ця назва, як і спосіб заварювання, зникли з побуту. Чайний кубик роздавлювали і заливали окропом.
«Порошковий чай» отримав популярність завдяки ченцю Ейси, який 23 роки був на навчанні в Китаї. Ейса написав трактат «Записи про лікування чаєм», який був піднесений сьогуну Мінамото але Санетомо.
З діяльністю Ейси також пов’язана культура вирощування чаю в Японії, адже саме він привіз на батьківщину доброякісні китайські зерна, які він подарував ченцеві Мьое.
У 13 столітті в період правління Камакура, чай прижився і в сільській місцевості, тому влада ввела в 14 столітті особливий «чайових» податок на селян.
Популяризації чайної культури посприяли чайні турніри, на яких учасники змагалися у визначенні «справжнього» і «несправжнього» чаю. Ці турніри проводилися серед знатних верств населення: аристократів, купців і частини самураїв.
Саме завдяки ченцям закладався чайний етикет, але неоціненний внесок у розробці чаю внесли Ікко Содзюн, наставник храму Дайтокудзі і його учень Мурат Дзюку.

Історія чаю у В’єтнамі.

Чай – головний національний напій у В’єтнамі. Саме звідси, а також з південного Китаю він поширювався по всьому світу протягом багатьох століть. Коли у В’єтнамі та інших країнах Сходу говорять про чай, то мають на увазі саме зелений чай. Батьківщина зеленого чаю – китайська провінція Юннань і примикає до неї територія північного В’єтнаму.
Вперше про зелений чай згадується в 770-му році до нашої ери.
Зелений чай не є елементом в’єтнамської кухні, він – елемент культури. В’єтнамці п’ють його з 50-грамових чашечок. На плоский піднос ставиться 4 такі маленькі чашечки і чайник з готовим чаєм.
У В’єтнамі зелений чай вживається вже більше 2 тисячі років. На сьогоднішній день В’єтнам знаходиться на 5-му місці в світі за обсягом виробництва чаю та площі плантацій.
Особливості в’єтнамського ландшафту дозволяють успішно культивувати чай, який любить вологу, а її на висоті від 600 м до 1,5 км цілком достатньо. Однак надлишок вологи теж погано, тому ростуть кущі чаю на схилах гір, щоб вода не накопичувалася в корінні рослини.
На сьогоднішній день на цю культуру відведено 125 тис. га, і вирощується вона в 33 провінціях В’єтнаму. З давніх пір кращим зеленим чаєм вважається той, що вирощений в провінції Тхай Нгуєн, особливо в повіті Тан Кіонг.

Історія зеленого чаю.

 Походження зеленого чаю досі вражає наукові розуми людства. Не так давно в китайській провінції було виявлено чайне дерево, якому понад 700 років.
Зазнаючи всі капризи природи і людини, чай досі несе людству незмінну мудрість та здоров’я. Достеменно відомо про те, що китайський народ став вживати зелений чай у якості освіжаючого і лікувального напою більше 5000 років тому.

Одна з найпопулярніших легенд розповідає про відкриття імператором Шень Нуном (Shen Nung) чарівного чайного дерева. Як-то прекрасним ранком, будучи мудрою релігійною людиною, імператор усамітнився на природі для медитації і традиційного обмивання. Раптово з поряд стоячого дерева опустився в його чашу з гарячою водою звичайний листок. Запах відвару був на стільки сильний і привабливий, що імператор, сидячи в позі медитації не зміг стримати бажання випробувати напій. Чудовий освіжаючий смак чаю вразив імператора до глибини душі.
З того моменту в Китаї зелений чай знайшов особливий статус – статус національного напою.

 Шоколад

 Історія шоколаду почалася так давно, що конкретних цифр ніхто не береться називати. Загальноприйнятою думкою вважається, що першими з шоколадом познайомилися стародавні племена ольмеків, які жили на берегах Мексиканської затоки в другому тисячолітті до нашої ери. Саме на цій території росли три найбільш відомих і популярних зараз сорти дерева какао: кріолло, форестеро і тринитеріо.

Історикам майже нічого не відомо про життя і культуру цього древнього племені індіанців, але все ж вони змогли встановити, що слово kakawa на їх мові відносилося саме до какао-бобів, і, отже, можна зробити висновок, що ольмекам був знайомий напій з какао-бобів.
На зміну зниклої цивілізації ольмеків прийшли індіанці майя, які заселили півострів Юкатан, спустившись з плоскогір’я Північної Гватемали. Вони і виявили дерева з дивними плодами. Вони вважали какао божественним даром, воно супроводжувало їх упродовж усього життя. У них навіть був Бог какао – Ек Чуахе, якому вони молились і приносили жертви. Для майя какао був напоєм Богів, що могли пити тільки обрані жерці храмів. Напій в той час був гірким. Розтерті вручну, обсмажені зерна какао заливалися холодною водою і збивали до утворення піни, і в цей напій додавали перець чилі. Цей священний напій отримав назву «xocolatl», що дуже віддалено, правда, але все ж нагадує за звучанням слово «шоколад».
До того ж майя використовували какао-боби як обмінну валюту. За деякими даними істориків за 100 какао-бобів можна було купити раба.
На зміну індіанцям майя в ХІІ столітті на території Мексики з’явилося держава ацтеків, які вперше стали культивувати какао-дерева, розбиваючи плантації. Вони також вживали її, як священний напій. І називали «cacahuatl». Також вони використовували какао-боби як валюту, і мали свої одиниці виміру зерен. Наприклад, один мішок містив приблизно 24 тисячі какао-бобів.
Шанувальником шоколадного напою був імператор Монтесума, у палац якого щодня приносили сорок тисяч мішків з какао. Монтесума розгадав секрет напою: він знав, що шоколад не лише тонізує, підвищує настрій і просвітлює розум, але і підвищує потенцію. Напевно, тому він вживав у день до 40 кухлів какао-напою.
У Монтесуми навіть був свій особливий рецепт приготування шоколаду, який зберігся до наших часів. Обсмажені зерна какао розтирали з молочними зернами кукурудзи, додавали ваніль, мед і сік агави.
Першим європейцем, який спробував цей божественний напій за даними істориків, був Христофор Колумб. В 1502 році жителі острова Гайана піднесли йому гарячий шоколадний напій, дуже гіркий на смак. Колумбу він не сподобався. А в 1519 році, завоювавши Мексику, Ернан Кортес в столицю Теночтітлан у палаці Монтесуми виявив величезні запаси какао-бобів і зацікавився ними. Індіанці піднесли йому чорний ароматний напій у золотій чаші, прийнявши Кортеса за Бога. Він з’ясував у них рецепт приготування божественного напою і привіз його в Іспанію. Напій сподобався королівської подружжю і аристократії. Іспанці стали додавати в шоколад тростинний цукор, корицю, перець замінили мускатним горіхом, завдяки чому напій став набагато смачнішим і ароматним.
Багато років іспанці зберігали секрет приготування шоколаду, але з початку ХVII шоколад починає свій тріумфальний хід по країнах Європи

Хто придумав пиво?

На питання «хто придумав пиво?» Можна дати безліч відповідей, які будуть суперечити один іншому. Історики, археологи та експерти пивоваріння розходяться в думках з цього дня. Одне можна стверджувати напевно – батьківщиною пива на європейському континенті є Німеччина. Етимологія старогерманского слова «Вгог» або «Реог» сягає своїм корінням в латинський термін «birer», що в перекладі дослівно означає «напій». З часом це поняття трансформувалося в сучасне німецьке Bier і англійський варіант Beer.
Багато вчених дотримуються думки, що невід’ємна складова пива прийшла у Європу зі слов’янських земель. Саме слов’яни вперше зайнялися культивуванням хмелю. Археологічні розкопки в Новгороді підтверджують той факт, що виготовлення ячмінних напоїв мало широке поширення на Русі ще в дев’ятому столітті.

Хто все ж придумав пиво?

Крім наукових гіпотез існує ще маса релігійних та народних легенд, які можуть підказати хто придумав пиво. Біблійна легенда розповідає про плавання Ноя в ковчезі. Згідно доданню під час плавання кілька зерен ячменю із запасів промокли і трохи проросли. Ной наказав дружині не викидати пророслі зерна, а придумати, що можна з них приготувати. На наступну ніч їй приснився ангел і розповів про рецепт чарівного напою. Європейська легенда раннього середньовіччя свідчить про те, що одного разу селянин забув горщик з ячменем на вулиці. Дощі і сонце виконали свою роботу. А коли селянин знайшов забутий горщик, то з подивом виявив в ньому незвичайну рідину. З того дня селянин виставляв на вулиці горщики з ячменем цілими рядами.
Проте археологи стверджують, що ці легенди дуже «молоді» – перші рецепти пива існували ще до нашої ери. Німецькі вчені виявили більше п’ятнадцяти рецептів пива висічених на камінні шумерського храму. З тим, хто придумав пиво все ясно, а от як хмільний напій поширився по всій землі? Шумерські рецепти були запозичені у жителів Месопотамії древніми єгиптянами. Написи в гробниці Тії докладно описують процес пивоваріння. Малюнки говорять про тісний зв’язок приготування пива і хліба. Приготоване в діжі з пшениці або ячменю тісто поміщалося в глиняні горщики, які ставилися на вогонь. Зовні тісто покривалося золотистою скоринкою, а всередині залишалося сирим. Потім ці хліби змішувалися з різними прянощами, і заливалися фініковим соком. Ця суміш проціджувалась, розливалася в герметичні судини і починала бродити.
У той час не тільки єгиптяни володіли знаннями пивоваріння. Двометрова базальтова колона з кодексом Хаммурапі датується другим тисячоліттям до нашої ери. Вавилонський кам’яний стовп містить два параграфи, які на законодавчому рівні регламентували виготовлення і продаж пива. Пивоварів, які виготовляли неякісний напій, розбавляли його водою або завищували ціну, чекала жорстока кара. Таких майстрів пов’язували і насильно поїли їх же пійлом до летального результату.

Чемпіон України живе у Щирці.

У Чернігові пройшов чемпіонат України із запуску радіокерованих планерів у класі F-5I. Виконавши всі поставлені умови на відмінно, перше місце завоював, ставши чемпіоном України, житель Щирця, палкий любитель цього виду спорту, директор ТзОВ «Альба» Ігор Боліновський. За перемогу отримав золоту медаль, кубок, грамоти.
 Перемогу наш краянин здобув у напруженій боротьбі. Керований ним планер з дотриманням всіх правил злетів у небо, найдовше протримався у польоті і без зауважень приземлився на землю.
 Колектив ТзОВ «Альба», яким керує Ігор Боліновський, випускає сухі будівельні суміші. Продукція користується попитом не лише на Львівщині, а й в сусідніх областях. А ось у вільний час Ігора Володимировича можна застати у своїй обладнаній майстерні за роботою за токарним та фрезерним станками, де чаклує над новими деталями, вдосконалюючи авіатехніку для майбутніх змагань. Також недалеко від дому обладнав майданчик, де тренується і проводить випробування нових радіокерованих планерів.
 - Авіаспортом захопився ще в дитинстві, – розповідав Ігор Володимирович. – Та не завжди на це хобі був час, не вистачало і коштів. Тепер мрія стала реальністю. Запускаючи планери у небо, відпочиваю і отримую велике задоволення.
 Ми бажаємо Ігору Боліновському нових здобутків у роботі та нових перемог у спорті не лише в Україні, а й у міжнародних змаганнях.
Ігор ГОРОШКО

  Щирецька ЗОШ №1 

28 червня 2013 року у Щирецькій ЗОШ №1 відбувся випускний вечір учнів 11-тих класів. Серед випускників було 3 медалісти: 2 золотих медалісти ( Хомин О., Біляковська М.) та 1 срібний (Попович Я.). На урочистій частині були присутні: духовні отці, вчителі, батьки, випускники, гості. Випускників вітали із закінченням школи, благословляли та давали рекомендації у майбутнє.

Ось одне батьківське звернення до присутніх:

«Шановні духовні отці!
Шановні вчителі та батьки!
Дорогі випускники!
Сьогодні велике свято – свято не тільки для випускників, але й для батьків і вчителів, що виховали таких дорослих дітей. Але найголовніше це свято для всього педагогічного колективу школи, особливо перших вчителів, класних керівників, які зуміли колишнім неслухняним малюкам прищепити любов до знань, навчити писати і читати, мислити по-дорослому, вивести на широку життєву стежину. Ви ділились з нашими дітьми знаннями, уміннями, не шкодували своїх часу і нервів. Щодня краплина за краплиною наповнювали їхні голови та душі вічним і цінним. Дорогі вчителі, за це вам велике батьківське спасибі.
Дорогі наші діти!
У вас сьогодні особливий день, ви стали випускниками. Позаду залишилися шкільні уроки, шумні перерви і взагалі безтурботнем дитинство. Саме сьогодні ви стоїте на порозі юності – це найпрекрасніша і найвідповідальніша пора у вашому житті, де ви зустрінетесь з радістю і печаллю, захопленнями та розчаруваннями, злетами та падіннями, іспитами на зрілість, на витривалість, на людяність. Ми, батьки, впевнені, що ви мужньо здолаєте всі життєві перешкоди і залишитесь добрими, врівноваженими та вихованими дітьми.
Нехай будуть світлими і чистими всі ваші помилки та вчинки, бо лише доброта здатна перемогти зло й подолати всі негаразди. Не шкодуйте своєї доброти ні для кого, роздавайте її, даруйте її родичам, друзям, суперникам і вона вам віддячить сторицею. Ми бажаємо вам здійснення всіх мрій та бажань.

Хай несе радість кожна мить
І доля усміхається,
На всіх дорогах хай щастить,
Й омріяне збувається.
Дарує успіхи життя,
Багатство й процвітання,
Чекає світле майбуття
І здісйснені бажання!»

Звичаї на Івана Купала

Звичай запалювати «купальські вогні» поширений по всій Європі, у романських, германських і слов’янських народів. На Україні Івана Купала почали святкувати вже три тисячі років тому, а Латвії свято Купали називається Ліго. Аналог нашому, слов’янському, свята є і в індійській традиції – там святкується дуже схожий свято Гопала.
Якщо поглянути на обряди і ритуали свята Івана Купала очима сучасної людини, можна з повною впевненістю стверджувати, що вони виконують прямо-таки психотерапевтичну роль: допомагають звільнитися від багатьох наших комплексів і проблем. Адже Купала – свято кохання. Взаємодія Неба (Сварога) і Землі (Макоші) – це Вселенська Любов, а взаємодія чоловіки й жінки – земна любов. Таким чином, купальська ніч – час обумовлений для зустрічі суджених, зачаття дітей, зміцнення сім’ї та добробуту. Це час заглянути в майбутнє. У що дійшов до нас обряді «Марена і Купало», головні об’єкти ритуалу, це Купало, або інакше тобто нашого світу (Бог Яви) і Мара – Богиня Наві (світу духів), де Купало символізує життя, а Мара – смерть. Таким чином відбувається об’єднання полярних енергій: Яв (ян) – нав (інь); небо – земля; вогонь – вода; чоловік – жінка. Багато ритуали, що здійснюються в Іванову ніч, покликані захистити людину від світу ворожих духів (Наві). Люди як би укладають з вищими силами договір і заручаються їх підтримкою в обмін на любов, яку вони дарують один одному. Ігри на Купала – це свого роду битва з темними силами , адже там, де живе любов, немає місця злу ..

Ще один важливий момент свята Купали – це ворожіння. У цю ніч людина отримує можливість звернутися до світу Прави – тобто до майбутнього, де, за уявленнями слов’янської міфології, мешкають Боги. І отримати звідти вісточку-вказівку. Магічною захистом під час переходу з одного світу в інший (з Яви до Прави, тобто з нашого світу до світу божественного, де прихована істина) є вінок. Напередодні Івана Купала дівчата плетуть вінки з польових і лісових квітів, трав. Увечері, на заході сонця, вінок опускається в озеро чи річку. При цьому потрібно загадати бажання. Якщо вінок попливе вдалину – бажання збудеться, якщо пристане до берега недалеко від того місця, де був опущений, то ні. Якщо вінок потоне – це вважається поганою ознакою: «Вінок потонув – милий обдурив».

Святкування Івана Купала

Сама назва – Купала, а також всім відомий обряд купання у святкову ніч, говорять ще про один аспект свята: про очисному ритуалі, покликаному відновити енергетичну цілісність людини, тобто його здоров’я.
У ніч на Івана Купала існує порядок не лягати спати, і чекати зустріч місяця з сонцем, палити багаття і стрибати через них (мета: очищення від немощів і хвороб).

Існує також і ворожіння по вогнищу. У святкову ніч розпалюють велике вогнище – Купалець – і стрибають через нього. Якщо полум’я багаття не торкнеться стрибнув, то це – хороший знак. Дівчатам він віщує швидке і щасливе заміжжя, хлопцям – удачу в любові і справах. У давнину матері на купальських вогнищах спалювали одежу хворих дітей для того, щоб з нею спалити і самі хвороби. Роса, що випала на Іванов день, вважалася цілющою. Нею вмивалися, щоб позбутися від усяких хвороб.
Вогонь
У давнину слов’яни пов’язували це свято з богом сонця – адже він припадає на день літнього сонцестояння («сонцевороту»). Напевно, головна особливість купальської ночі – багаття. Їх розпалювали з жертовних трав, супроводжуючи піснями, хороводами та іграми. Через вогнища стрибали – це повинно було позбавити від різних бід, хвороб і лихого ока.
Дим від вогнищ відганяв темні сили від сіл і полів. У деяких місцях через вогонь проганяли худобу для захисту її від хвороби. Матері спалювали в цих вогнищах сорочки хворих дітей, щоб разом з ними згоріли і хвороби. З вогнем зв’язно і безліч повір’їв – наприклад, хто вище стрибне через багаття, той буде щасливіший і у того хліб виросте вище. За стрибка передбачали майбутнє щастя чи нещастя, ранній чи пізній шлюб. Хлопці та дівчата стрибали вдвох, взявшись за руки. Якщо під час стрибка їхні руки не роз’єднувалися, то вважалось, що вони одружаться. І горе тому, хто падав в багаття, – йому було не тільки боляче, але і в майбутньому, згідно з повір’ям, його чекало велике нещастя. На вогні проводили і ритуальне спалювання відьом – опудал, зроблених з глини або соломи (іноді їх також топили, викидали під міст або в канаву, забивали камінням або розривали на частини).
Вода
Саме слово «Купала» має на увазі купання. І Іванов день наповнений обрядами які були пов’язані з водою. Говорили, що вода в цю ніч особливо цілюща, тому що на зорі в ній купається сонце, хоча в деяких областях селяни вважали купання небезпечним саме тому, що в цей день іменинник – сам водяний, який не любить, коли його турбують, і мстить купальникам тим, що топить їх. У цю ніч і відкривали «купальний сезон» (вважалося, що до Купали вода холодна). Особливої на Купалу вважалася і роса. Говорили, що вона допомагає від хворіб та шкідників оселі. Для збору роси по траві проволаківалі чисту простирадло, яку потім віджимати.
Нечисть
Вважалося, що в цю ніч не можна лягагати спати, оскільки стає особливо активною є всяка нечисть (перевертні, відьми, русалки, змії, будинкові, чаклуни, водяні та лісовики, і якщо втратити пильність і заснути, то вони можуть здолати людину. Примітно, що після цілої ночі святкувань ніхто не втомлювався – і не тільки тому, що це найкоротша ніч у році, а тому, що вона додавала сили. У давнину після свята відправлялися відразу на покіс.
Трави
Інше ім’я Івана Купали – Іван Травник. У цей день розпускаються всі чудодійні та цілющі трави. Квіти і Трави , зібрані в Іванів день, висушують і зберігають. Ними обкурюють хворих, використовують від пристріту, їх кидають у піч, щоб уберегти будинок від удару блискавки.
З самого ранку дівчата зазвичай збирають трави і квіти, плетуть вінки і припасають трави-обереги (полин, звіробій, кропиву) для всіх учасників свята. Навіть папороть нібито розцвітає в ніч на Іванов день, всього на кілька хвилин опівночі (і це незважаючи на заяви сучасних вчених про те, що папороть не цвіте).

За народним повір’ям, людина, якій вдалося добути квітку папороті, отримує знання про минуле і майбутнє. З ним також пов’язані перекази про скарби – знайшовши його, можна побачити всі скарби, як би глибоко в землі вони не були зариті. Крім папороті, символ свята – синьо-жовта квітка іван-да-марья. Легенда свідчить, що саме в нього перетворилися одружилися брат і сестра, які не знали про свої родинні, – Іван Купала та Марена (або Мар’я). Вважають, що Купала (жовтий колір) уособлює вогонь, Мар’я (синій колір) – воду. Якщо квіти іван-да-марьї вкласти в кути хати, то злодій до будинку не підійде: брат з сестрою (жовтий і синій кольори рослини) будуть розмовляти, а злодію буде здаватися, ніби розмовляють господар з господинею.
Любовні повір’я
Щоб дізнатися свого судженого, зовсім не обов’язково стрибати через багаття. Самотнім дівчатам опівночі на Івана Купала можна тричі оббігти навколо житнього поля – і краще, якщо в оголеному вигляді. Вважається, що, поки дівчина бігає, коханий бачить її уві сні, а на ранок розуміє, що вона і є його доля. (Про те, що робити, якщо твій коханий також в цю ніч не спить, як і годиться за традицією, і тому ніяких снів бачити не може, традиція умовчує …) Дівчата плели вінки, кидали їх у річку і ворожили: якщо вінок потоне – значить, коханий розлюбив або гряде швидка розлука з ним; попливе – значить, дівчина скоро вийде заміж; вінок повернеться до берега – дівчина залишиться незаміжньою. А опівночі потрібно було не дивлячись набрати квітів і покласти під подушку, а вранці перевірити, набралося чи дванадцять різних трав, – якщо так, то в цьому році вийдеш заміж.

Безвинна кров на святому місці

Все більше часу віддаляє нас від тої страшної трагедії, яка трапилася у Щирці 26-27 червня 1941 року на подвір’ї римо-католицького приходу. Це майже у самому центрі населеного пункту. Червоні «визволителі», відступаючи, залишили по собі кривавий слід. У муках, здираючи шкіру, виколюючи очі, забиваючи в тіло цвяхи, було вбито 26 молодих хлопців із навколишніх сіл, зокрема зі Щирця, Сердиці, Пісок, Ланів, Гуменця, Добрян, Хоросно, Підтемного, Поляни, Рудник.
Більшість з них мали по 20-25 років. Найстаршому – тридцять. Розквіт життя. Були схоплені у полі, на дорозі, чи викликані повісткою з райвійськкомату. Ніхто з них не думав, що ці червневі дні будуть останніми у їхньом житті.
Щоб не було чути людських стогонів від катувань, енкаведисти пригнали трактор, який безперестанку працював на холостому ході. Про це Петро Адермах, голова Щирецької «Просвіти», навіть присвятив свого вірша. Було виставлено й охорону, яка не пропускала людей у цьому напрямку.
Рідні відразу після відходу червоноармійців забили на сполох. Почали шукати своїх близьких. На це ніхто не зміг відразу дати відповіді, де вони поділися. Це викликало хвилювання. Натрапити на українських мучеників вдалося випадково. На приходство вернувся кінь. Та коли його хотіли завести у стайню, він пручався, бив ногами, ставав дибки. Така поведінка тварини здивувала людей. Вони почали ретельно оглядати вхід у приміщення. Відкинувши настіл із соломи, побачили свіжонасипану землю. Почали копати і за штиком, другим наткнулися на перші жертви. Виявилось, що саме у цій ямі були скинуті замордовані тіла. Так «визволителі» хотіли приховати свій злочин.
Почувши про страшну знахідку, у Щирець приїхали рідні вбитих. Сум полонив серця людей. Декого з мучеників було важко впізнати, так були понівечені.
Було вирішено усіх закатованих поховати у спільній могилі на Золотій горі. Похорон відбувся 8 липня. Тисячі людей прийшли провестии в останню дорогу без невинних українських мучеників. На дні могили поклали пляшку з прізвищами закатованих хлопців.
Довгі роки люди боялися вголос говорити про цю подію. Лише пошепки розповідали про це дітям, щоб ніколи вони не забували. У приміщенні, де катували людей, діяв столярний цех. Двом із цього пекла вдалося вийти, уникнути смерті. Це Петро Штангрет із Полянки та Степан Панчишин зі Сердиці, а опісля щирчанин. Останній, будучи повстанцем, після війни був кинутий у тюрму і відбував покарання у Сибірських таборах.

Сьогодні на місці смерті безневинно-убієнних діє «Музей жертв сталінських репресій», стоїть каплиця, а також зведено Стелу із хрестом та словами «Слава Героям, полеглим у боротьбі за волю України 1940-1955 роки». На ній викарбовано прізвища замордованих і воїнів УПА, які полягли. Цьогорічна Літургія і панахида, які відправляли священики Щирецької УГКЦ Святой Трійці отець Богдан та отець Іван, була багаточисельною . Віддати шану мученикам прийшла і юнь, і люди старшого покоління, які були і очевидцями цієї трагедії. – Двадцять шість закатованих людей, українські блаженці, – говорив отець Богдан. – Перед Богом вони вже святі. Своє молоде життя вони віддали за ідеї народу й нації, будучи ревними християнами. А місце це – святе. Тут пролита кров. Червоні дияволи піддали хлопців жорстоким катуванням. Про ці страшні червоні дні понад сімдесятирічної давності ми ніколи не повинні забувати, а передавати з покоління в покоління. Це Щирецька Голгофа.

На відзнаку цієї сумної події приїхали близькі загиблих із Сердиці, Поляни… Церковний хор, усі присутні виконують сумну пісню «Як ви умирали, вам дзвони не грали», також Гімн України.
Бажаючі заходять у «Музей…», який лише цьогоріч відвідали десятки сотень учнів, делегації з області та Львова, навіть група людей з Німеччини. Його директор Надія Кривченко розповідає про нові експонати, які поповнилися останнім часом. Особливо цікавим є документ, переданий родиною із Попелян – шкільне свідоцтво Українського Січового Стрільця Миколи Пташника, датоване 1905 роком.

Р.СКОЧИЛЯС

Двадцять шість поклали тут життя!

У погожу вересневу днину
В сонце-променях купалася земля.
Із великої праматері Вкраїни
Насувались визволителі з Кремля.

Ми такого лиха не чекали,
Накотила хвиля ця страшна:
Мов орда, московськая навала
Розметали все святе дотла.

Без вини нас кидали у тюрми.
Табори Гулагу, у Сибір.
Гнав народ, немов нікчемні юрби.
Більшовицький кровожерний звір.

Чорний вихор рвав ногами двері
І плював у серце нам свинцем:
«Націоналісти і бандери» -
На чолі нам випекли вогнем.

Канули літа оті у роси.
Відійшли і промайнули пріч.
Тільки пам’ятають у Щирці і досі
Ту страшну, криваву чорну ніч

Сорок перший рік, як виклик долі.
Трактори і день, і ніч гули.
А за кілька днів, в старій стодолі
Двадцять шість вже неживих знайшли.

Нагло вбиті на самім світанні.
Чорна звістка по Щирцю летить:
І плачі в окрузі, і ридання,
І біль втрати досі нас болить.

І не чути криків, ні ридання,
Гул надійно злочин в ніч хова.
Тільки не сховати злодіяння.
Пам’ять людська вічна і жива.

Руки туго за спину зв’язали.
Страх змією у душі заліг:
«Може, тисне?» – підло запитали
І одним ударом збили з ніг.

Кулю у висок… Аж кров по стінах била.
Ще живий – багнетом у живіт.
Та яка вас мати народила?
Хто убивць пустив на білий світ?

Двадцять шість невинних жертв епохи.
Сталінського пекла, смерті й зла.
Кожен з них хотів пожити трохи.
Та рука убивці не дала.

Зовсім молоді, ще жити й жити.
Невблаганна ж смерть уже гряде.
І багнет, і кулю не спинити.
Бо страшна рука в «НКВД».

Ми сьогодні монумент їм ставим.
Імена вкарбовані в граніт.
Ми героїв України славим,
Що за неї полягли в борні.

На могилах хай цвіте калина,
І не буде цьому забуття:
Щоб постала вільна Україна –
Двадцять шість поклали тут життя!

Роман МАЗІЙ, поет, член Національної
Спілки письменників України, Щирець

Справжні українці – зі своєю вірою і духом

Нещодавно відбувся регіональний огляд-конкурс “Свитазівські Притупи” (м. Сокаль Львівської обл.)
Огляд-конкурс проводився департаментом з питань культури,охорони культурної спадщини та культурних цінностей ЛОДА, Львівським Д ОЦНТ і КОР, відділом з питань культури,охорони культурної спадщини,туризму та релігій Сокальської РДА, Львівською творчою майстернею «Світлячок». Оцінювали майстерність учасників конкурсу 7 членів журі (голова журі – художній керівник та головний балетмейстер заслуженого ансамблю танцю України «Юність», народний артист України М.Ванівський), які відзначали переможців в таких номінаціях: народно-сценіч- ни й танець, стилізація народного танцю та фольклорно- етнічний танець. Серед 23 хореографічних колективів народ- ний ансамбль танцю «Звенигород» НД с. Звенигород, під керівництвом Руслана Олійника, зайняв почесне ІІ-ге місце.

Зразковий ансамбль пісні і танцю «Щирчанка» НД смт. Щирець (керівник Світлана Дякун) взяв участь у всеукраїнському фестивалі для дітей із сільської місцевості «Селянські зірочки», що на Херсонщині і став Лауреатом І-ої премії, а також мав честь представити новий сценічний танець, яким відкривався Гала-концерт. Серед 19 областей з вокалу і хореографії, у номінації солістів, ІІІ місце було присуджено Себастяну Роговському і ІІІ місце – Вікторії Маркевич.
На своєму творчому яскравому шляху, за найкращі постановки народно-сценічного танцю, наші колективи здобували призові місця на обласних, всеукраїнських, міжнародних конкурсах,фестивалях народної хореографії. Відрадно, що учасники колективів без пісні і танцю не уявляють своє життя. Це справжні українці, зі своєю вірою і духом.

Галина ВОРОБЕЦЬ,
методист хореог рафічного жанру РНД

Лікувальні і корисні властивості маслин

Оливки і оливкова олія вже кілька тисячоліть є не тільки насолодою гурманам, але і досить ефективним лікувальним засобом. На думку фахівців маслини, містять більшість необхідних людині корисних речовин, включаючи вітаміни, антиоксиданти, мікро і макроелементи. Зокрема, що входять до складу оливок великі кількості ненасичених жирних кислот, підтримують в нормі рівень холестерину, перешкоджають розвитку атеросклерозу, інсульту, інфаркту і інших захворювань серцево-судинної системи, а також благотворно впливають на роботу травної системи. Оливки, завдяки  антиоксидантам,  що входять до їх складу, перешкоджають передчасному старінню і є відмінною профілактикою онкологічних захворювань.
В офіційній медицині оливкова олія використовують для приготування лікарських препаратів, а також призначають при різних захворюваннях травної системи, жовчнокам’яної хвороби. Корисно вона при ранах, порізах і опіках, порушеннях зору, артриті, подагрі, остеохондрозі, порушеннях жіночої статевої функції і сприяє зачаттю.
У народній медицині настій листя оливкового дерева використовують при задусі, гіпертонії і як сечогінний засіб.
Протипоказання
Більшість дієтологів стверджують, що оливкова олія, маючи величезну кількість показів до вживання, не має жодного протипоказання.
Оливкова олія також вельми корисний для здоров’я продукт, але його жовчогінну дію на організм протипоказано при холециститі.

Чим відрізняються оливки від маслин? Чим корисні оливки і маслини?
Ми постараємося в статті відповісти на ці питання.
Вважається, що олива – це дерево, яке відповідає за містичний зв’язок землі і неба, і цим все сказано. Оливу обожнювали і шанували в усі часи. Це могутнє красиве дерево до цих пір вважається символом шляхетності, зрілості і мудрості. Стародавні греки переможцям олімпійських ігор одягали вінки, сплетені з гілок оливи. Вважається, що свою подорож по всьому світу маслини і оливки почали саме з Греції. Завдяки гостям Греції, які відвозили і садили це дерево у себе вдома, воно з’явилося в Америці, Африці і на інших континентах.
У релігії олива визнана символом відродження, оскільки голуб приніс на борт Ноєвого ковчега саме гілку оливи, сповіщаючи про закінчення потопу.
Різниця між оливками і маслинами
Якщо оцінювати оливу з практичної точки зору – це прекрасне дерево дарує людям чудові плоди, звані оливками. А на якому ж дереві ростуть маслини?
Маслини ростуть на тому ж дереві – на оливі. Різниця між цими плодами невелика: відмінність лише в ступені зрілості та утриманні масла. Звичайно ж, мова йде про оливкову олію. Розрізняються масляні сорти оливок, які містять до 80% олії і засолювальні сорти.
Олива є дуже живучим деревом, і вирости може з маленького корінця, який залишився після викорчовування старого дерева. Олива є деревом-довгожителем. Ходять легенди, що ще існують дерева оливи, під якими молився Христос.
Звідки беруться оливки
Навесні, під час цвітіння, це чудове дерево прикрашають білі витончені квіти, пізніше на їх місці можна побачити отруйно-зелені плоди. У міру дозрівання оливки стають трав’янисто-зеленими, фіолетовими, а вже потім тільки чорними. До того ж чорний колір оливок може мати різні відтінки: фіолетовий, коричневий або червонуватий. А також оливки можуть бути в залежності від сорту, коричневими і червоними.

Місцеві гурмани цілком можуть дозволити собі поїздку в інше село для придбання особливо улюбленого сорту оливок. А сортів оливок існує безліч, їх відмінність, простіше кажучи, в маслянистості, м’ясистості, смаку і кольорі. Зелені оливки більш пружні, але вони містять не дуже багато олії. Дозріваючи, вони стають м’якші і вміст олії в них збільшується. Тому вони і отримали назву маслини.
З одного дерева можна зібрати від 15 – 50 кг плодів, а для отримання одного літра олії потрібно 5 кг оливок.
Оливки їдять тільки консервовані оскільки, в сирому вигляді вони дуже гіркі. Приготування маслин і оливок є досить трудомістким і тривалим процесом, втім, як і виготовлення масла. Цим і зумовлена чимала вартість отриманих продуктів.
Оливкова олія
Необхідно знати і про сорти оливкової олії. Коли говорять про користь оливкової олії, це відноситься тільки до оливи першого віджиму («Extra Vergin») і другого («Vergin») віджиму. Оливу другого гатунку отримано після нагрівання макухи, а найдешевший третій гатунок є сумішшю першого гатунку і рафінованої олії. Бажано для приготування салатів використовувати оливу тільки вищої якості.

Вживання оливкової олії благотворно діє на весь організм. Завдяки оливі відбувається очищення крові, зміцнення судин, підвищується імунітет, нормалізується процес травлення, призупиняється процес старіння клітин. Вживання оливкової олії сприяє попередженню інфаркту, діабету і навіть онкологічних захворювань.
Чим корисні оливки і маслини
Оливки й маслини дуже багаті мінеральними речовинами і вітамінами. До їх складу входять пектини, білки, вітаміни С, Е, В, цукри, Р-активні катехіни, а також макро і мікроелементи: солі фосфору, заліза і калію. Завдяки високому вмісту ненасичених жирних кислот, оливки вельми бажані продукти на нашому столі. Правда, не варто забувати, що консервовані оливки містять велику кількість кухонної солі.
Спробуємо розібратися, як діють корисні речовини, що містяться в оливках і маслинах.
Пектини є активними помічникам, які виводять з організму різні токсини, аж до солей важких металів. Тому пектини необхідні людям, які проживають в умовах поганої екології. Завдяки пектинам відбувається поліпшення мікрофлори кишечника.
Білки, як відомо, є будівельним матеріалом для всього організму.
Комплекс вітамінів, який міститься в оливках, є класичним прикладом пропорційності і користі. Вітамін В заспокоює нервову систему, додає бадьорості, допомагає шкірі і волоссю довго зберігати свіжий і молодий вигляд. Вітаміни С і Е є антиоксидантами, вони сприяють запобіганню різних збоїв організму, в тому числі попереджають онкологічні захворювання.
Ненасичені жирні кислоти мають ці ж властивості. Мінеральні елементи, які містяться в маслинах, захищають судини і м’язи серця від перевантажень, зміцнюють кісткову тканину скелета, сприяють підвищенню гемоглобіну в крові.
Якість оливок і маслин
Загальні вимоги, які пред’являються оливкам:
Плоди повинні бути однаковими за розміром і досить великими.
Кісточка не повинна бути занадто великою порівняно з плодом і повинна легко відділятися.
Оливки повинні бути не надто м’якими, пружними і, звичайно, смачними.
Виберіть за своїм смаком фірму-виробника і насолоджуйтеся оливками і маслинами, при цьому отримуючи задоволення і користь для свого здоров’я

Користь і шкода

 З’явився плавлений сир у Швейцарії незадовго до початку Першої світової війни. У містечку з назвою Тун було вироблено велику кількість твердого сиру. Але через те, що були проблеми зі збутом, виробники стали вже підраховувати збитки, викликані його псуванням. Але тут з’явилася ідея частину сиру розплавити. Звичайно ж, з часом процес виробництва плавленого сиру був вдосконалений і зараз плавлений сир займає міцні позиції серед різних видів сирів. Плавлений сир люблять багато і їдять його з великим задоволенням. У сьогоднішній статті мова піде про виробництво плавленого сиру, його користь і шкоду.

Склад плавлених сирів.
Плавлені сири є молочними продуктами, тому вони цінні завдяки амінокислотам, що входять до складу молока, високому вмісту жирних речовин, вітамінам, сполукам фосфору, білків і кальцію.
Виробництво плавленого сиру засноване на технології виробництва сирів твердих сортів, таких як: «Російський», «Пошехонський», «Алтайський», «Костромський». Але при виробництві плавленого сиру додають ще й вершки, сухе молоко, вершкове масло. Для того, щоб при виробництві плавленого сиру не відбулося згортання молочного білка в нього додають солі-плавники.
Плавлені сири поділяють на кілька груп: за хімічним складом та технології виготовлення.
Ковбасний сир виробляється на основі нежирних сортів сиру. У нього додаються різні види сичужного сиру і молочні продукти. До складу ковбасних сирів часто входить кмин і перець.
Скибковий сир виробляється з сичужних сортів сиру, які мають жирність 70% з додаванням молочних продуктів. Ці сири мають оригінальний і яскравий смак і добре ріжуться.
Солодкі сири. До складу солодких сирів входить цукор і різні наповнювачі, такі як: сиропи, цикорій, горіхи, мед, кава, какао і т.д. Завдяки цим інгредієнтам сири мають різний смак і аромат.
Сири пастоподібні. У пастоподібних сирах високий вміст жирних речовин.
Вони мають яскравий сирний і оригінальний смак.
Користь плавлених сирів.
У порівнянні з твердими сирами, плавлені сири засвоюються на всі 100% нашим організмом. До складу плавлених сирів входить менше холестеринових сполук. Ці сири дуже поживні і цілком можуть стати незамінними джерелами кальцію, сполук фосфору, що відповідають за стан нігтів, кісток і, звичайно, волосся.
Жири, що містяться в плавлених сирах – це висококалорійні носії жиророзчинного виду вітамінів. Завдяки їм організм отримує вітаміни А, Д і Е і жирні поліненасичені типи кислот. Плавлений сир містить багато казеїну – високоякісного білка, що містить амінокислоти, незамінні для нашого організму. Вуглеводів плавлений сир майже не містить, в ньому є лише 2% лактози.
Явного «післясмаку» у плавлених сирів немає, також як і сильно вираженого запаху. Але перевагою плавлених сирів є дуже довгий термін зберігання.
Шкода плавлених сирів.
У плавлених сортах сирів, в порівнянні з твердими, міститься значно більше сполук натрію. Це дуже шкідливо людям, які страждають захворюваннями судин і серця, а також тим, у кого часто «скаче тиск».
До складу м’яких плавлених сирів входять хімічні харчові добавки (добавки фосфатної групи і Е), абсолютно непотрібні організму. Вони містять велику кількість солі, а також можуть спровокувати алергію, наприклад, шкірне почервоніння.
Людям із захворюванням нирок, вживати продукти, що містять фосфати не можна, оскільки їх підвищена концентрація дуже шкідлива для кісток. Кістки можуть стати надто крихкими.
Не варто вживати плавлений сир тим, у кого підвищена шлункова кислотність, оскільки в нього додають багато лимонної кислоти для прискорення процесу «дозрівання».
Плавлені сорти сирів є дуже калорійними, і тому, не варто їх їсти дуже багато. Через наявність в цих сирах солей-плавники і жирів, їх небажано вживати дітям молодшого віку і підліткам.
Недобросовісні виробники, користуючись популярністю плавлених сирів, для збільшення прибутковості, виробляють і пропонують нам сурогатні аналоги сирів.
Не забувайте, що якісний плавлений сир дуже дешевим не може бути.
Відомо, що при виробництві плавлених сирів використовується вторсировина: молочні продукти і сири в яких закінчуються терміни придатності і незріла сирна маса. Але це не страшно, оскільки після плавлення виходить повноцінний продукт, смачний і поживний.
Але пам’ятайте, якщо при його виробництві для економії було використано не вершкове масло, а ріпакову, пальмову чи іншу олію, то про якісні сирі в цьому випадку говорити не доводиться. Виходить досить сумнівний «сирний продукт». Тому перед покупкою сиру необхідно ретельно вивчити його склад.
При купівлі плавлених сирів в пластиковій тарі звертайте увагу на її маркування, що стоїть на дні. Якщо стоїть маркування «PS», це означає, що ємність зроблена з полістиролу. Цей пластик заборонений у багатьох країнах світу для зберігання харчових продуктів. На ємності для плавлених сирів повинна стояти маркування «РР», що означає, що вона виготовлена з поліпропілену.
Страви з плавленого сиру.
Плавлений сир надає соусу насичений смак і більш густу консистенцію. Ще одна перевага плавленого сиру – його не потрібно натирати на тертці, оскільки його можна легко розплавити. Дуже популярний суп з додаванням плавленого сиру, існує велика кількість рецептів цього супу.

ПЕРШЕ ПРИЧАСТЯ

Минула неділя, яка припала на Різдво Івана Хрестителя, стала пам’ятною і святковою для парафіян Щирецької УГКЦ Святої Трійці. 45 хлопчиків і дівчаток висповідалися і прийняли Перше причастя. Ісус поселився у їх серцях і почуттях. – Діти одними прийшли до храму, – говорив отець Богдан Когут, – а іншими прийдуть додому – з Євхаристійним Ісусом. Нехай вони приносять Богу славу, батькам утіху, українському народу – честь. Від сьогодні ці діти стали дорослими й відповідальними. – Сподіваюсь, що Ісус Христос навіки буде у ваших серцях, – наголошував, звертаючись до дітей, отець Іван Курилець, – ніколи не покине його. І у вашому житті Христові буде комфортно і радісно перебувати. Бо лише з Богом зможете дійти до життя вічного, до якого так усі прасмемо. Також просив батьків, щоб вони допомагали своїм синам і донькам вникати у їх християнський дух, допомагати зростати у святості. Протягом двох місяців діти у храмі проходили науку, готуючись до своєї найважливішої події у житті. Близькі дарували дітям хрестики, кулони, образки, які священики освячували. А на згадку для церкви батьки придбали чашу та інші необхідні речі для відправи Літургії. Тепло, любов, добро, багато дарів з неба Ісус нам прислав, – промовляли діти, радіючи незабутнім, щасливим миттєвостям. Священики кожному з них вручали «Пам’ятку святого причасти». Хор і уся церковна громада на їх честь співали «Многая літа». До вітань дітям долучився колектив «Дріади», який кожному вручив кульки, а також запросив їх та батьків на солодощі.

І.ПАВЛЕНКО

Дерево зрубати – себе неповажати.

Вже два тижні йде активне вирубування дерев вздовж дороги Пустомити-Щирець
В окремих місцях, де ще недавно росли високі тополі, ясени, берези, липи – сьогодні лише пеньки, німі свідки бездушності і безгосподарності людей. Під рубку попали практично всі дерева. Хоча, згідно із розпорядженнями, вказано, що підлягають вирубці ті дерева, які нахилені в бік дороги, трухляві. Тобто ті, які несуть небезпеку для проїжджого транспорту. Щодень, акуратно порізану деревину вантажать на автомобілі, які вміщують по 20-25 кубів. Щоб не було видно вантажу, який везуть на Волинь, на автомобілі натягують тенти.
Добрий господар чистку дерев проводить зимою чи ранньою весною. А тут середина літа На ремонт доріг, які у вибоїнах, грошей немає. А на таку «статтю» робіт кошти знайшлися. Та й деревину опісля везуть на великі відстані, на які також потрібні затрати. Та комусь така операція вигідна.
У районі, глянувши на таку картину, забили на сполох. Перший це зробив голова районної ради Віктор Бабій. Долучилась і райдержадміністрація в особі заступника голови Олександра Туісова. Коли виїхали на місце зрубу дерев, під’їхали ще депутати райради Володимир Дейнека та Андрій Кваснікевич, які були просто обурені і назвали ці роботи варварством.
Як розповів Олександр Туісов, замовником виконання цих робіт є Служба автомобільних доріг у Львівській області, це йде планова вирубка дерев, є акти їх забраковки. І в основному вирубують тополі, інші породи дерев не рухають. Ця ж організація є й балансоутримувачами даної дороги.
- Розмовляв з директором цього підприємства, – додав Олександр Володимирович. – Район отримає благодійну допомогу в розмірі 30 кубів деревини.
Виявляється, що Служба автомобільних доріг ще минулого року мала здійснити ці роботи. Не встигла. Тепер термін продовжено до кінця 2013 року.
Коли почали розглядати перші зрізані дерева, відразу потрапили на велику, добротну, широку по об’єму липу. Поруч лежала купа гілля від неї. При бажанні можна було б ще нарвати липового цвіту. Недалеко від нас горіло вогнище, де спалювалися відходи. Немов три сестри, росли поруч три липи. Тепер три пні залишились від колись розкішних дерев. А самонасіви кущів тягнуться вгору; зеленіють. Зробили ще кілька кроків. Середніх розмірів деревина лежить на землі Рівний стовбур, гладенький. Невелике гілля вказує на породу – ясень. Придивлялись на обрізи – жодних ознак враження омелою. Порізавши на дошки – чудовий матеріал для виготовлення дверей, меблів, паркету…
Не виявили ознак «хворобливості» і на оглянутих тополях: рівні, об’ємні. Колоди ріжуть однакової довжини, сортують і вантажать на автомобілі з номерами Волинської області.
Це нищення природи, – наголосив депутат райради Володимир Дейнека. – Зимою тут буде воля для вітрів і завірюх. Вже була спроба вирубувати тополі вздовж дороги за Щирцем у бік Гуменця. Вдалося зупинити цю вакханалію. А ось на цьому місці вирубка ведеться «організовано», ударними темпами і масштабно.
- Думаю, ми всі підтримуємо вирубку дерев, які вражені омелою, або мають нахил у бік дороги, але таких тут мізер, – додав ще один депутат райради Андрій Кваснікевич. – Тут під «гребінь» попадає уся деревина. Коли б почистити самонасівні кущі, обрізати тополі, дуби, липи, берези на висоті – 5-6 метрів – була б гарно окультурена ділянка придорожньої смуги. Такі методи – жорстокість до природи, необдумані дії щодо сьогодення і майбутнього.
- Більшість дерев є здоровими, не несуть жодної загрози автомобілям – висловився голова районної ради Віктор Бабій.
- А коли б у районі використали цю деревину, то у 3-4 школах можна було б поставити шатрові дахи, або зробити їх ремонт. Ми сотні тисяч гривень практично щодругий рік викидаємо на облаштування їхніх дахів.
Робітники, яких зустріли, були небагатослівні. Дехто відходив, не бажаючи говорити. Лише вдалося від них дізнатись, що сировину везуть на Волинь, а самі вони з Буковини.
- Роботу необхідно зупинити. Треба створити комісію, у яку мають входити депутати райради, працівники райдержадміністрації, визначити наперед дерева, які несуть загрозу, – висловив думку Андрій Кваснікевич.
Тим часом, на краю дороги стояло дві «фури». На одну – вантажили ділову деревину, на іншу – некондицію. Скільки машин деревини вже вивезено – невідомо. Обрахунку, як такого, немає. Хоча, згідно із розпорядженням Служби автомобільних доріг, підлягають видаленню 1645 дерев, з них 921 тополя, 154 – верби, 64 берези, 18 осик, 16 горіхів, 20 грабів, 4 груші, 262 липи.
Зі слів Олександра Туісова, кожне дерево комісійно обстежено. І лише після цього приступили до їх вирубки. Правда, чомусь комісія забула позначити хворі, похилі дерева фарбою.
- Гляньте, як гарно ростуть ясени, липи, тополі. Для чого їх усіх зрізати, – заявив Андрій Кваснікевич. – Це не тайга, а придорожна смуга.
Це знущання над природою, – додав Володимир Дейнека.
- Більшість дерев здорові, не несуть загрози руху автотранспорту.
Ми хотіли дізнатися вартість робіт, хто їх фінансує, скільки коштує один куб деревини, але відповіді так і не знайшли.
- Окремі дерева дійсно потребують видалення, – підсумовував Віктор Васильович Бабій. – Але не усі – це абсурд. Зелені насадження зимою стримували сніг, а у весняно-літню пору було приємно рухатись автомобілем у затінку дерев. Деревину у нас беруть з-під носа… Збагачуймо Волинський край. І чи ростимуть на цьому місці нові дерева – ніхто не інформує. Рубати завжди легше…
 

Р.СКОЧИЛЯС